Якось ангел Господній вирішив прийти на землю і подивитись, як живуть люди.
Спустившись на землю, він повільними кроками почав йти вздовж вулиці. Люди на нього дивилися якось дивно, були і глузування і здивування, а він все йшов і з цікавістю дивився на будинки, людей, машини. Все було таке незвичайне, всі чомусь кудись поспішають, все в шаленому ритмі – це тому , що всі вони живуть в часі. Дивлячись в їхні очі, він бачив доброту, злість, радість, втому, сум, біль.
Проходячи доріжкою парку, ангел помітив жебрака, який сидів на холодній землі, у старому одязі , співав щось , цим він заробляв на хліб. Юнак зупинився і подивився йому в очі , старий замовк.
– Вибач, у мене немає грошей, але ти дуже красиво співаєш.
– Справді? – Тихенько відповів старий і посміхнувся. Ангел у відповідь теж посміхнувся і сів біля жебрака.
– Гей, хлопче, тут же бруд і холодно, – стурбовано сказав дідусь.
– А мені все одно, – байдуже відповів той.
– Це рідкість – бачити людину при здоровому глузді, щоб вона себе так поводила.
– Я й зовсім не людина, – тихо сказав Ангел.
– Що?
– Мені байдуже говорю, –же голосніше відповів незнайомець.
– Знаєш, а у тебе незвичайні очі, скільки живу, а ніде таких не бачив.
– Справді?
– Так, до мене рідко хто говорить, іноді хтось кине декілька монет і піде, а я так і залишають з самим собою, я нікому не потрібен і це так боляче усвідомлювати, – на старенькому обличчі появились сльози . Ангел, і сам не усвідомивши що робить, долонею витер їх і обійняв жебрака.
– Ні, неправда, тебе є кому любити – це Бог, він завжди поруч з тобою і ти можеш з ним говорити, просто кожному призначено щось своє. – Промовивши це, ангел ще трохи поговорив з дідусем, а потім піднявся, попрощався і зник між деревами.
